Відео дня
Рак в Україні: як онкохворі люди стали багатомільйонним бізнесом чиновників
Сьогодні, коли стільки списів ламається довкола пандемії коронавірусу, варто згадати, що поруч із нами десятиліттями існує хвиля іншого, значно небезпечнішого захворювання. Щороку від раку в Україні помирає 65 тисяч осіб. Це вдвічі більше, ніж в Італії загинуло від COVID-19. За останні п'ять років від онкозахворювань в Україні померло близько 350 тисяч українців – на третину більше, ніж загальна кількість жертв коронавірусу в усьому світі (статистика першої декади травня). Але уваги цьому питанню держава приділяє в рази менше – все одно вони всі помруть, як сказав один заступник міністра охорони здоров'я.
Уже давно не вирок. У світі, але не у нас
Сучасна, якісна, фінансово доступна система охорони здоров'я для будь-якої незалежної цивілізованої країна сьогодні, мабуть, є основним критерієм успішності держави. Наприклад, у США смертність від раку знизилася на 27% з 1991 року, коли був зафіксований рекорд кількості таких захворювань. Що, за підрахунками Американського онкологічного товариства, дозволило зберегти життя 2,6 мільйона американців. За даними ВООЗ, близько 70% випадків смерті від раку трапляється в країнах із низьким і середнім рівнем доходу.
Онкологія в розвинених країнах давно вже не вирок. Практично з усіма онкологічними патологіями сучасна медицина успішно бореться. Але – необхідно дотримуватися певних умов. І найперше – виявлення онкологічних патологій на ранніх стадіях. А це вимагає створення сучасної діагностичної бази.
Потім настає етап лікування. Лікування успішне лише у разі комплексного підходу – хіміотерапія, променева терапія, хірургічне втручання та інші сучасні методи лікування.
А що в Україні? У нашій країні діагноз онкологія для більшості українців – це смертний вирок. І смерть ця моторошна. А на сім'ї хворих звалюються непомірні витрати. І ніхто не дає жодних гарантій. Хочеш – лікуйся, а хочеш – не лікуйся.
Сьогодні рак – цілком відчутна загроза для кожного українця. Україна посідає друге місце в Європі за темпами поширення онкозахворювань. Всього в Україні більш ніж мільйон онкохворих. Злоякісні новоутворення вражають в Україні кожного четвертого чоловіка і кожну шосту жінку. Щороку 140 тисяч українців дізнаються, що у них рак. За рік від раку помирають близько 90 тисяч українців, 35% – люди працездатного віку. У ВООЗ прогнозували, що у 2020 році кількість людей, які вперше захворіють на рак, в Україні буде понад 200 тисяч.
За даними ВООЗ, 90% країн із високим рівнем доходу і тільки 26% країн із низьким рівнем повідомили, що мають у своєму розпорядженні загальнодоступні служби ведення патології у державному секторі. Україна не належить до цих 26%. Проблеми починаються з базового рівня – профілактики і скринінгу, системи, якої в країні немає чи майже немає. Як результат – до половини тих, хто звертається, мають захворювання на 3-4 стадії, коли лікування значно витратніше, ніж на початкових стадіях, і значно менш ефективне. Якщо захворювання виявлене на першій стадії, то шанси на повне одужання є у 90-98%. Шанси за четвертої стадії – лише 2-6%
З доступністю і якістю лікування – не менші проблеми. В Україні п'ятирічне виживання (визначається за кількістю пацієнтів, яким вдається продовжити життя) на 20% нижче, ніж у сусідів, не кажучи про такі країни, як США чи Ізраїль. За даними онколога Антона Шкіряка, зі 140 тисяч нових хворих, які реєструються щороку, 30 тисяч помирають протягом першого року. З цих 140 тис. близько 32% не отримують повноцінного спеціального лікування взагалі. Як зазначає лікар, за п'ять років Україна втратила 348 тис. громадян. Тобто показник смертності перевищує 50%.
Продай все і живи, а МОЗ відзвітує про мільярди, витрачені на тебе
Чому так? Незважаючи на те, що безкоштовна медична допомога за Конституцією гарантована державою, в реальності хворих очікує інша картина. Відсутність необхідного для лікування обладнання в державних клініках, черги на опромінення по 3-4 місяці, неможливість отримати необхідні для лікування препарати безкоштовно, необхідність звідкись діставати гроші самостійно.
Як зазначає засновниця інтернет-спільноти "Онкобудні", співзасновниця БФ "Центр допомоги "Лаванда" Людмила Пухляк, близько половини онкохворих в Україні змушені продавати майно заради лікування. "Курс лікування дорогим препаратом від раку коштує більш ніж 160 тисяч гривень на місяць", – зазначає Пухляк. Таргетна терапія (один із найбільш прогресивних і безпечних методів медикаментозного лікування) може коштувати пацієнту декілька мільйонів гривень.
За останні 20 років в Україні витрачені мільярди бюджетних коштів, які були виділені за державною програмою "Онкологія" на придбання дорогого діагностичного та лікувального обладнання, лікарських препаратів, хімічних реактивів для роботи медлабораторій, а також на капітальне будівництво (Київський центр ядерної медицини, новий корпус Інституту раку та інші об'єкти).
У 2016 році на фінансування програми "Онкологічні хвороби" було виділено 397 млн гривень, а на 2017 рік заплановано 445 млн гривень. На фінансування програми "Дитяча онкологія" у 2016 році – 353 млн гривень, у 2017-му – 558 млн гривень. У 2018 році загальна сума фінансування цього напрямку склала близько 1,6 млрд грн, на дитячу онкологію держава виділила 502 млн грн. Фінансування дитячої онкології у 2019 році зросло до 631 млн грн, на дорослу виділили близько 1,6 млрд грн.
Однак ситуація у вітчизняній онкології щороку лише погіршується. Тотальне завищення цін на медобладнання і ліки, безсистемний підхід до вирішення цієї проблеми, відсутність сучасних програм навчання онкологів, байдужість і злочинна недбалість із боку вищих посадових осіб України призвели до того, що радянська онкологічна служба, яка лишилася у спадок від СРСР, була зруйнована, а нова система надання медичної допомоги онкологічним хворим України – не створена.
Хотілося б зазначити, що проблеми української онкології неможливо розглядати окремо від проблем української медицини в цілому, в тимчасовому розрізі розвитку галузі, а також без урахування дій або бездіяльності конкретних посадових осіб органів влади та управління, "господарів" конкретних комерційних і державних структур, що так чи інакше беруть участь у процесах, що мають відношення до української онкології.
Ми ставимо перед собою мету – розповісти читачам, як трансформувалася так звана "онкологічна служба" протягом останніх 20 років незалежності України, і зрозуміти, чому вона сьогодні практично знищена. Спочатку ми планували почати низку наших статей з "буремних" 90-х – вони були буремними і для української медицини, але події останніх тижнів змусили нас звернути увагу на ту "безпрецедентну" боротьбу, що розгорнулася довкола виборів директора Інституту раку. Цю установу постійно розхитують скандали, пов'язані з боротьбою груп впливу.
Національний інститут раку – остання надія чи солодкий шматок для акул медичної мафії?
Символічно, але саме у 2020 році Національному інституту раку виповнюється 100 років від дня його створення. Своє становлення він почав у 1920 році як Київський рентгенівський інститут. З 1971 року він входить до складу Академії наук СРСР як Інститут проблем онкології, і саме з цього часу починається новий етап його розвитку – як сучасного науково-дослідного центру з потужною клінічною базою, сучасним обладнанням і висококваліфікованими кадрами. У 1986 році у клініці Інституту успішно лікують пожежників-ліквідаторів аварії на ЧАЕС. З 11 пацієнтів із гострою променевою хворобою виживають всі, тоді як у московській 6-тій клініці – з 13 пожежних помирають 11.
З моменту заснування спеціалізації та майданчики розміщення інституту неодноразово змінювалися. Це було пов'язано як з об'єктивними причинами (розвиток медичної науки), так і з боротьбою неформальних груп впливу за Інститут. Ситуація "новий директор – нова назва" стала звичною для Інституту ще з радянських часів. З 1971 року Інститут працює під керівництвом професора Анатолія Позмогова, його заступниками з наукової та клінічної роботі є Валентин Ганул і Юрій Гриневич. Останній відіграватиме важливу роль в діяльності інституту і після розпаду СРСР. З 1987-го по 1991 рік Інститут очолює Валентин Ганул. З 1991-го по 2007 рік настає епоха Сергія Шалімова – сина легендарного академіка, який залишив посаду після низки сімейних трагедій.
Буремні 90-ті в Інституті починаються в кінці 2000-х. Медична мафія звертала увагу на установу набагато раніше, однак Шалімов брати участь у масштабних аферах не хотів. Проблема була вирішена через зміну керівництва Інституту. Звернемо увагу на рівень вирішення проблеми – зроблено це було через Віктора Ющенка, який обіймав пост президента. За його ініціативи Інститут очолив Ігор Щепотін. Який, завдяки силам, що просували його, зробив приголомшливу кар'єру за 2 роки: з поста завкафедрою онкології Київського національного медуніверситету – у крісло головного онколога МОЗ у 2005-му, і потім – на посаду директора Інституту у 2007 році.
Ім'я Щепотіна стало синонімом корупції у стінах Інституту. Період його роботи (2007-2015 рр.) став найскандальнішим в історії Інституту. Контрольні органи провели 18 перевірок діяльності Інституту раку. І кожна знаходила порушення. Закупівлі обладнання, яке не використовувалося, на сотні мільйонів гривень. Закупівлі лікарських препаратів вольовим рішенням у своїх постачальників за відкати без необхідної документації, всупереч заявкам відділень. Побори з пацієнтів за ліки, вже закуплені за державний кошт. "Чорні" клінічні випробування на людях нових методів лікування раку в інтересах неназваних фармкомпаній і без згоди пацієнта. Переплати за препарати і за підряди, зокрема будівельні, на десятки мільйонів гривень – це тільки вершина айсберга процесів, що відбуваються в Інституті за Щепотіна.
Після Революції Гідності питання перезавантаження Інституту стало питанням принциповості нової влади. Проте вирішити його вдалося тільки у 2015 році з великими труднощами і скандалом. У 2015-му вперше в історії його очільник був обраний на конкурсі. Директоркою установи стала Олена Колесник – фактично проголосували за кандидата, який здавався групам впливу найслабшим і безпечним. Контракт із Колесник був підписаний до квітня 2020 року. Вона керувала Національним інститутом раку 5 років. Це був непростий час. З огляду на те, що в нашій країні онкологія – сфера охорони здоров'я, в якій переплітаються інтереси всіх вищих посадових осіб держави та фінансові потоки, найбільші з усіх сфер охорони здоров'я, можна собі уявити, як працювалося керівництву Інституту.
Деякі приклади – після того, як найближче оточення попереднього президента звернуло увагу на медицину – народний депутат від БПП Руслан Демчак, який за найрізноманітніших влад переслідувався за відмивання грошей в особливо великих розмірах, "продав" свою клініку представникам тодішнього панівного класу і став депутатом. Він і його соратники у владі почали "вивчати" питання, як би заробити на медицині та за безцінь взяли в оренду приміщення Інституту для приватних клінік із подальшим викупом всього Інституту.
Ось так і з'явилася клініка "Онкоконсалтинг центр", яка на початковому етапі створення і становлення була безпосередньо пов'язана з відомим "діячем" у сфері торгівлі медичним обладнанням Костянтином Гаєвським і колишнім народним депутатом Костянтином Яриничем, який уже відзначився тим, що за безцінь, як кажуть у народі, "віджав" частину приміщень у Кіровоградського онкологічного центру та зі своїм батьком Володимиром Яриничем, колишнім головним лікарем цього онкоцентру, на гроші Гаєвського побудував так званий "Томо центр". У підсумку в Кіровоградській області немає жодного сучасного приладу променевої терапії, тепер всі жителі області йдуть лікуватися у приватний центр Яринича, віддаючи останні гроші.
І ось уже у 2019 році колишня клініка Демчака об'єднується з нинішньою – "Онкоконсалтинг центр". Тепер є можливість пацієнтів із грошима просто з Інституту забирати на лікування до себе. Бізнес! І нічого особистого.
Варто зазначити, що з появою приватних онкологічних клінік роль Національного інституту раку різко знизилася. Всі ділки, які заробляють надприбутки на онкології, зацікавлені, щоб Інститут припинив своє існування або був винятково філією з відсіювання жебраків і багатих онкохворих. Бідні – в Інститут, багаті – у приватні клініки. Представники приватних клінік "Кіберклініка Спіженка", "Інновація", "Лісод" та інших є постійними відвідувачами Інституту. Звісно, господарям цих клінік не байдуже, хто очолить Інститут.
Ну а представники української фармацевтичної індустрії? Угруповання Багрія-Лірника-Кучирка та їхніх соратників – Максима Берегового (ексспівробітника СБУ), Владислава Чуба з одного боку та представники вітчизняної фармпромисловості з іншого – успішно опанували виробництво онкопрепаратів із субстанції, придбаної де? Питання. Кожне з цих угруповань заслуговує на окреме журналістське розслідування, а бажано і розслідування правоохоронних органів! Втім, які правоохоронні органи? Щодо багатьох з представників медичної мафії були зареєстровані кримінальні провадження, але жодного великого бізнесмена від медицини не було покарано.
Крім того, Інститут цікавий як полігон для клінічних випробувань. За рік на українцях проводять понад 500 клінічних досліджень ліків. Найбільше досліджень проводиться в онкології: наприклад, у 2018 році тестували 115 нових препаратів з лікування раку. Які фази проходять випробування на онкохворих українцях? Яку компенсацію за дослідження хворі отримують? Під час каденції Януковича міністерка Богатирьова ліквідувала комісію з етики при ДП "Державний експертний центр", що займалася контролем випробувань. Від директора Інституту залежить допуск спонсорів випробувань в установу.
Ну і, нарешті, крім всіх цих зацікавлених сторін за останні п'ять років зріс спрут значно небезпечніший, без схвалення якого просто так не відбувається жодне призначення в медичній сфері – "борці з корупцією", "комсомольці", "українські хунвейбіни", "червоні кхмери" або "соросята". Люди, зазвичай професійно далекі від медицини, але чіпкі.
У нашому наступному матеріалі ми детально розглянемо головних кандидатів на посаду директора Інституту від усіх цих груп.
