МоваЯзык

/ Психологія

"Люди стали тривожніші й напруженіші": психіатриня розповіла про психічне здоров'я українців

Сьогодні на душевне здоров'я почали звертати більше уваги, а лікування психічних хворих перестало сприйматися нарівні з вироком до екзекуцій ременями, гамівними сорочками й накачування ліків до стану "овоча".

За даними ВООЗ, кожен четвертий житель Європи на тому чи іншому етапі життя стикається з психічними розладами, і українці з низкою подій всередині країни тут не виняток.

MedOboz поспілкувався з доценткою, кандидаткою медичних наук, психіатринею Світланою Нетрусовою, щоб з'ясувати, як же йдуть справи з психічним здоров'ям наших співвітчизників.

Чи збільшилася статистика захворюваності протягом останніх років?

– На час катаклізмів, які відбувалися колись в суспільстві, як-от війна, землетруси або повені з масштабними руйнуваннями, кількість психічних розладів, навпаки, зменшувалася. Тому що люди більше приділяли уваги не своєму стану, а загальній проблемі. Тобто всі мобілізуються на більш яскравий і потужний подразник.

На сьогодні в нашій державі триває війна, але її специфіка полягає в тому, що ведеться вона локально, тобто територія бойових дій обмежена.

А нас однаково "штормить". Всі відзначають складне становище в суспільстві, маленькі зарплати, подорожчання цін, зубожіння, складні політичні баталії. Водночас схожі проблеми ми переживали і три, і чотири, і п'ять років тому ...

Найважчим, на мій погляд, був 2015 рік, коли з екранів телевізора офіційна влада заявляла про загрозу широкомасштабної війни, коли багато українців виїжджали в інші країни, переселенці з Криму і Донбасу намагалися адаптуватися, і, звісно, в цій ситуації було погано всім. Можна сказати, що у багатьох жителів нашої країни якоюсь мірою спостерігалася симптоматика посттравматичного стресового розладу.

Наразі все більш поширеною стає приватна психіатрична практика ліцензованих фахівців. До них пацієнти звертаються більш охоче і без боязні наслідків "психіатричного обліку". Тому попит зростає, але поширеність психічних захворювань, можна припускати, залишається на колишньому рівні. Крім вищевказаного, збільшення обіговості за психіатричною допомогою відбувається, на мій погляд, через те, що зменшується стигматизація психіатрії, психічних хворих, психічних захворювань і всіх фахівців з приставкою психо- (психіатрів, психотерапевтів, психологів). Підвищилася інформаційна грамотність людей про психічні розлади завдяки різним інформаційним джерелам (соцмережі, ютуб-канали, професійні сайти, телебачення, тощо.), де люди можуть дізнатися про ознаки і прояви психічних розладів, і про те, що вони досить успішно піддаються лікуванню.

Тому наші співвітчизники перестають боятися звертатися за допомогою до фахівців (психіатрів, психотерапевтів, психологів), ба більше, що консультації зараз можуть проводитися і віддалено (скайп, вайбер), а також анонімно.

Як я розумію, зараз у свідомості багатьох зберігся стереотип "психіатр = каральна психіатрія"?

– Це насправді зовсім не так, хоча психіатричні лікарні прирівняли до "місць несвободи". А також звернення до такого фахівця, як психіатр, психотерапевт, для багатьох сприймається як щось ганебне, тобто, на людину чомусь може "вішатися ярлик".

На сьогодні зберігається певна стигматизація (упередження) до нашої професії. І це викликає, на жаль, радше негативні емоції. Але ж тільки ці фахівці можуть допомогти розібратися з психологічними проблемами і навчити по-іншому дивитися на різні складні для людини ситуації, а також призначити лікування, яке допоможе "вирішити проблему" на фізіологічному рівні, якщо це вже набуло форми хвороби.

Які найпоширеніші психічні захворювання та розлади в Україні?

– Статистика така ж в середньому, як і в усьому світі.

Щоб було зрозуміліше, що таке психічні розлади, їх можна розділити умовно на три групи.

Перша – це суто психічні захворювання (їх називають ендогенними). В основі їхнього виникнення лежать нейробіохімічні, нейромедіаторні зміни в головному мозку: порушується кількість нейромедіаторів, через що виникають розлади. Це такі, як шизофренія, біполярний афективний розлад – БАР (по-старому – маніакально-депресивних психоз), шизоаффективний розлад (ШАР), а також ендогенна депресія (рекуррентна, тобто та, яка повертається). Для успішного лікування цих психічних захворювань необхідний медикаментозний курс.

Друга група – невротичні розлади. Ті, за яких потрібне вживання ліків (протитривожних і седативних препаратів, а також тих, які підвищують серотонін – антидепресантів). Але значна роль в лікуванні таких розладів відводиться саме роботі психотерапевта або психолога. Це такі невротичні розлади (неврози по старому), як обсесивно-компульсивний, панічний, тривожні розлади, невротичні депресії, реактивні депресії в легкого ступеня тяжкості, що виникають як реакція на якісь ситуації, фобічні розлади (останнім часом дуже часто зустрічається соціофобія, коли люди бояться скупчення людей і суспільства).

На розвиток таких захворювань впливають негативні чинники, зокрема і соціальні.

Також виникнення таких розладів пов'язано з наявністю внутрішньоособистісних конфліктів, на кшталт "хочу, але не можу", "хочу, але не дають", "хочу і те, і інше". І в цій ситуації таблетки все не вирішать, а потрібно працювати з психологами або психотерапевтами. Наприклад, привести у відповідність хочу і можу, зменшити "апетити", прийти до розуміння, що тобі ніхто нічого не винен, і інше.

До умовно третьої групи психічних розладів можна віднести реакції адаптації – це реакції негативні події або трагічні події. Такі стани не завжди вимагають медикаментозного лікування, може бути достатньо роботи з психологом або психотерапевтом. Але якщо стан не поліпшується, і спостерігається підвищення рівня тривоги, погіршення сну, тоді можна також призначити протитривожні, седативні препарати, а за необхідності, під час формування депресивної симптоматики, і антидепресанти.

"Я сам собі психолог". Як ви ставитеся до такого твердження, коли людині пропонують психологічну допомогу, і вона відмовляється?

Це неправильно. Самому собі складно допомогти, навіть якщо ви пройшли якісь навчальні програми.

Справа в тому, що психолог, психотерапевт – це як поводир в лісі, який знає всі стежки, вибоїни, і він виведе вас куди потрібно набагато простіше, швидше і без втрат.

Робота з психологом або психотерапевтом – це важливо. Вони з боку бачать ситуацію і дають направлення, як її поліпшити і прийти до душевної рівноваги.

А також вони вчать, як самостійно справлятися з фобіями (страхами), панічними атаками, тривогою, як не боятися цих станів, щоб не сформувати вторинний страх – фобофобію, і не посилювати свій хворобливий стан.

А щодо примусових заходів медичного характеру: який шанс проти своєї волі потрапити в психіатричне відділення?

– У нас немає переліку захворювань, які вимагають примусових заходів медичного характеру. Є тільки тяжкість психічного стану, коли хворий небезпечний для себе (він не тільки висловлює суїцидальні думки, а й проявляє наміри, спроби), небезпечний для оточуючих (загрожує покалічити або вбити, що може бути під впливом наказових – імперативних галюцинацій), або якщо людина перебувати в безпорадному стані (наприклад, у нього спостерігається порушене свідомість).

Тільки ці стани вимагають госпіталізації без бажання хворого, і це виконується тільки за рішенням суду.

Соціалізація хворих після стаціонару – як вона відбувається?

– Для прикладу поясню, як відбувається соціалізація хворих на шизофренію. Це важливий момент, але, на жаль, у нас питаннями ресоціалізації та реабілітації практично ніхто не займається, крім родичів самих пацієнтів. При цьому багато хто з них часто обмежуються тільки тими порадами, які вони отримують від психіатра, хоча насправді тут дуже важлива допомога ще й психолога, психотерапевта.

Якщо говорити про ендогенні захворюваннях (шизофренія, БАР, ШАР), то родичі хворих, та й самі хворі, чомусь вважають себе божевільними, що вони не такі як всі, і що до них буде якесь інше, зневажливе, ставлення. І для них загострення психічного захворювання, навіть якщо з ним впоралися успішно, і хворий повернувся в звичайне свій стан, все одно залишається трагедією в якійсь мірі, тому, що "життя їх розділилася на "до" і "після". А на насправді це зовсім не так, тому що хвора людина є не божевільною, і добре, що на сьогоднішній день психічні хвороби досить непогано піддаються лікуванню, тому що існують якісні сучасні препарати. і взагалі потрібно бути "вдячним долі", що "дісталася" така хвороба, яку ес ть ніж лікувати, і з нею можна бути соціально адаптованою в суспільстві навіть після кількох загострень. Смертельної вироку адже немає, як буває при інших хворобах.

Дебют шизофренії відбувається в юному віці, і часто батьки, навіть якщо бачать змінений стан своєї дитини, коли він кидає без причини інститут, роботу, закривається вдома, веде себе неадекватно, приймають в виправдання що завгодно, аби тільки не усвідомлювати наявність психічного розладу. Вони також турбуються про те, щоб не подумали про них погано, а також не здогадалися, що їхня дитина хвора. Тому і звертаються до лікаря психіатра пізно - набагато пізніше, ніж треба було б. Ні, не тому, що вони егоїсти, а просто багато хто не розуміє всю серйозність ситуації. Тому що перебіг шизофренії без лікування може призвести до незворотних наслідків в мозку, і це істотно ускладнить ресоціалізацію хворого навіть після успішного лікування шизофренічного психозу.

При протіканні такого захворювання, як шизофренія, відбуваються зміни в головному мозку - зменшується обсяг головного мозку, збільшуються бічні шлуночки. Виникає формування шизофренічного дефекту з апатичного порушеннями і істотним зниженням комунікативних функцій. Чим довше захворювання протікає з продуктивною симптоматикою (наявність марення, голосів), тим більше шансів формування такого дефекту, а це заважатиме повернутися до нормального життя. Зокрема, розвивається апатія (у звичному розумінні – депресія, а насправді - це порушення емоцій, зниження їх амплітуди, спотворення і випадання). Пацієнти стають емоційно мізерними, відбувається сплощення емоцій – емоційного реагування на неоднакові за важливістю подразники (наприклад, однакова реакція на "хліб закінчився" або "захворіла близька людина"). І хворі на шизофренію не винні в цьому.

Щоб уникнути таких наслідків, важливо якомога раніше звертатися за професійною допомогою. Так, почувши якісь, на вашу думку, дурості, коли, наприклад, ваш родич каже, що "мене хтось переслідує, я чую голоси", не потрібно говорити "не вигадуй", а йти за допомогою. Інакше - це злочин перед власною дитиною або близьким, оскільки ви не дали їм шансу на максимально якісну допомогу, і навіть одужання. Нерідко до нас звертаються за допомогою вже через рік-два перебігу психічної хвороби, коли стала хронічною шизофренічна симптоматика, і сформувався апатичний дефект. Адже у пацієнтів в такому "запущеному" стані дуже складно домогтися якісної ремісії, а також ресоціалізувати. Тим більше, що зараз дуже мало відповідних реабілітаційних центрів.

Після виходу їх психозу нерідко спостерігається синдром неспроможності, коли після перемоги над психозом, хворий не вірить в те, що зможе виконувати колишню навіть елементарну роботу і володіти набутими навичками так само добре, як і до хвороби, наприклад, сходити в магазин за покупками, набрати на комп'ютері раніше звичний текст. І тут дуже важливо допомогти йому знову повірити в себе і втягувати в соціальне життя: влаштувати на будь-яку роботу, давати якісь завдання хоча б на побутовому рівні. Це варто сил, часу, часто – фінансових витрат, але при цьому дуже важливо, щоб допомогти людині жити нормально і знову повірити в свою спроможність. У питаннях реабілітації дуже важливу роль відіграють родичі і близькі люди хворого, а найчастіше цим займаються тільки вони і більше ніхто.

У лікуванні і соціалізації ще важлива наявність контролю близьких за прийомом ліків, тому що хворі часто не хочуть приймати препарати, і тут важливо стежити за цим, навіть після виходу пацієнта їх психозу. Адже деякі не усвідомлюють, що хворі і бувають не критичними до своїх хворобливих переживань. Нерідко хворий на шизофренію після виходу з психозу з маячними ідеями переслідування вважає, що його насправді переслідували, але "зараз просто відстали". І довести, що це хвороба і ніхто нікого не переслідував, практично неможливо, тому що до нав'язливих ідей різного характеру критики у хворих просто не існує.

Мудрі родичі, які співпрацюють з лікарем психіатром і розуміють необхідність контролю прийому необхідного лікування, а також реабілітаційних заходів, – це велика частка успіху в соціалізації і одужання.

Сьогодні багато хто прагне переїхати до великого міста, особливо в столиці. Чи впливає життя в мегаполісі на психічний стан?

– У мегаполісах дуже великий темп життя, великі відстані, перебування в пробках і .... безперервна гонка. Це все є стресовим фактором, катастрофічно краде наш час і зовсім не залишається часу на відпочинок.

А для психічного здоров'я дуже важливо дотримуватися режиму відпочинку і праці, відпочивати і мати повноцінний сон. У великих містах це все реалізувати на практиці досить складно. Тому страждає психіка, особливо якщо зміна ритму життя настає раптово (як наприклад, для людини, яка все життя прожила в маленькому тихому містечку і раптом опинилася у величезному шумному несплячому мегаполісі).

До того ж, люди стали більш тривожними і напруженими. Так, стресовим фактором може стати проїзд в переповненому автобусі або вагоні метро, де елементарно можна "нарватися" на грубість.

Так що можна сказати, що люди зі схильною до стресів психікою в великому місті мають більше шансів декомпенсовати в психічні розлади, ніж ті, хто живе в маленькому місті чи селі.

Хто ж все-таки більше схильний до психічних захворювань?

– Всі люди схильні, ніхто не застрахований.

Але в основі виникнення психічних розладів лежить, звичайно ж, спадковість, особистісні якості, а також наявність стресових чинників. Генетична схильність відіграє величезну роль, а будь-яка стресова ситуація може стати поштовховим моментом для першого психозу.

Щоб зменшити ризик виникнення психічних розладів невротичного регістру, у людини не повинно бути внутрішнього конфлікту, його потреби повинні бути задоволені (у кожного вони свої - сім'я, стосунки, їжа, одяг, подорожі та ін.), Вона повинна бути реалізована (працювати, бути задіяною цікавій для неї діяльності). Все це мінімізує виникнення невротичних розладів. Але знову ж таки, єдино однозначної і абсолютної "пігулки" від усього немає.

Багато хто займається самолікуванням: приймають снодійне, ноотропи, заспокійливі та ін. Чи може їх прийом позначитися на психічному стані?

– Безумовно. До деяких препаратів може виникнути залежність. Більш того, симптоми, які "змусили" приймати ці препарати, можуть бути проявом психічних розладів, наприклад, тієї ж депресії. І якщо "глушити" симптоми, хвороба нікуди не дівається, а згодом лише поглиблюється. Це все одно, що лікувати виразку анальгіном.

Як зрозуміти, що собі особисто або близькій людині потрібна допомога? До кого звертатися – до психіатра або психотерапевта?

– Звертатися до фахівця потрібно відразу, коли виникає підвищена тривога, внутрішнє напруження, підвищена дратівливість, з якими важко впоратися, або знижується настрій. Тобто, якщо це не банальна втома, при якій допомагає релакс, дружні посиденьки або гаряча ванна, а стани, які нікуди не діваються. Тим більше, за допомогою до фахівця потрібно бігти, коли мають місце голоси в голові, манія переслідування, думки про суїцид.

І з моєї точки зору краще відразу йти до психіатра. Якщо він визначить, що вам або вашим близьким не потрібен прийом ліків, то направить вас до психотерапевта або до психолога. Якщо вам страшно йти до психіатра, то звертайтеся за допомогою до психолога або психотерапевта, а вони вже диференціюють захворювання, яке буде вимагати медикаментозного лікування і направлять до лікаря.

І на завершення хотілося б запитати про таку поширеною проблеми, як алкоголізм. Що потрібно для повного одужання?

– Хронічний алкоголізм повністю невиліковний.

Найстрашніше, що у нас немає такої чіткої межі, яка б показала, що пора зупинятися, що проблема вже є, і пити більше не можна. Залежність виробляється поступово і досить швидко, стрімко переходячи в більш складні форми.

Ознаки того, що сформувався хронічний алкоголізм – це бажання похмелитися (похмільний синдром), збільшення або зменшення толерантності до спиртних напоїв, запої і т.д.

І найголовніше – це розуміння самим пацієнтом того, алкоголь для нього категоричне табу на все життя. Адже, незважаючи на тривале медикаментозне і психотерапевтичне лікування, зберігається так звана біологічна пам'ять клітин, коли, відчувши навіть мізерну дозу спиртного, тяга прокинеться миттєво, і безконтрольний прийом спиртних напоїв буде повторюватися.

Так що, насильно приводячи близьку людину на лікування від алкоголізму, на кшталт "поставте крапельницю і виведіть його з запою" потрібно бути заздалегідь готовим до провалу. Тут важливо бажання самого хворого, його усвідомленість в необхідності лікування (і психотерапевтичного теж), а головне готовність більше ніколи не брати в руки чарку.

Раніше OBOZREVATEL розповідав про сучасні фобії.

Ми в Telegram! Підписуйся! Читай тільки найкраще!

2
Коментарі
2
2
Смішно
14
Цікаво
3
Сумно
2
Треш

Блоги медицини