Сповідь анестезіолога

Коли ми вчимося у медичному, майбутня робота вбачається нам надзвичайно героїчною, сповненою надії та радості від того, що наші пацієнти будуть виживати, одужувати та жити довгим щасливим життям. Робоче місце уявляється кабіною літака, переповненою обладнанням та апаратурою. І хочеться, щоб робочі будні були схожими на кадри з американських кінофільмів, де завдяки злагодженій роботі персоналу екстрені операції починаються за лічені хвилини і люди з 90% смертельним діагнозом, дивом отримують шанс на життя.

Проте з початком роботи ми швидко опускаємося з небес на землю. Нестача ліків, дороговизна витратних матеріалів, виснажливість безкінечних добових чергувань, незадоволення та ворожий настрой пацієнтів змушують швидко усвідомити реалії.

Я мріяла стати лікарем. Напевно з народження. Бо скільки себе пам’ятаю, завжди прагнула цього. Моє дитинство було сповнене загадкових та заворожуючих історій з практики батьків. І жодної тіні сумніву у правильності єдиного можливого вибору.

Відео дня

8 років анестезіології. Багато чи мало? Для лікаря звичайно це мінімальний стаж, лише початок становлення як фахівця та спеціаліста. Чому ж з кожним днем все частіше я помічаю симптоми професійного вигорання і стійке бажання не те, що змінити спеціальність, а піти загалом? Прочитала у коментарях під одним із сюжетів про лікаря – зло, що якщо тікають за кордон чи хотять піти, отже це погані лікарі. То може і я поганий лікар? Але напевно краще про це судити моїм пацієнтам, які до сьогодні на мене не жалілися і цілком були задоволені.

Ви пишете, що існує чимало тяжких спеціальностей. І це так. Але чи доводилося вам хоч раз тримати у своїх долонях людське життя? Життя матері двох маленьких діточок, дідуся, який пройшов війну, чоловіка, який зробив безліч відкриттів у сфері науки, дитини, у якої ще все попереду. І відчувати, як з кожною хвилиною напруження адреналін заливає зсередини, серце просто вилітає з грудей, у голові пульсує кров так голосно, що ти перестаєш на мить чути реальність, а плечі і спина вмить стають мокрими, ніби ти щойно прийняв душ? А я це відчуваю майже щодня на роботі. І не лише я, а й всі мої колеги, хоча більшість і посоромиться зізнатися.

Ви кажете, що ми знали, куди йшли і який рівень зарплат. Ви це всерйоз?!? Ви, напевно, вірите у правдивість даних ТСН про середній рівень зарплат у 7- 8 тисяч. А ми знаємо, що в середньому лікарська зарплата складає 3 тисячі і ледь дотягує до прожиткового мінімуму. А в нашій спеціальності лікар з категорією, стажем, нічними, святковими та хірургічною активністю на руки отримує 5- 6 тисяч. А поки ми студенти, ми від душі сподіваємося, що за найближчий час все зміниться. Ситуація в країні стабілізується, нарешті реформують систему охорони здоров'я і підвищать заробітні плати лікарям.

І знаєте, яке почуття з кожним днем все чіткіше і яскравіше? Страх. І не лише страх помилитися. Це закономірна емоція кожного свідомого медика, який володіє певним багажем знань та усвідомлює усю підбірку можливих наслідків своїх дій. Я боюся речей, які зовсім не залежать від мене. Відсоток ускладнень планових маніпуляцій та наркозів не такий високий. І більшість з них зворотні та минущі. Коли за плечима 50 операцій, то 0,1 % ризик чи частота певної патології 1 до 100 тисяч не лякає. Бо впевнений, що тебе це омине стороною. Проте на 1020 анестезії ти все більше задумуєшся про те, що можливо саме у даного пацієнта виникне злоякісна гіпертермія, чи зупинка серця на фоні токсичної дії місцевого анестетика. Важка інтубація, при відсутності вентиляції призведе до гіпоксії та смерті мозку. А спиномозкова пункція на фоні патології згортання крові викличе епідуральну гематому з летальним фіналом. На екстреному ввідному наркозі станеться аспірація, а ти будеш молитися, щоб твій пацієнт не потратив до 30 %, які помирають. І що пацієнт з аритмією та інфарктом в анамнезі не дасть інтраопераційну фібриляцію і не знадобиться дефібрилятор, за яким доведеться бігти, адже в кожній лікарні їх недостатньо, щоб оснастити всі пости реанімації та операційні.

Страшно за своє життя. Адже навіть вірогідна смерть пацієнта з високим ризиком анестезії та операції, про які він та родина були попереджені, може поставити під загрозу не лише твою кар’єру, але і твою свободу. Ми не захищені. У нашій країні ми не маємо права на помилки та ускладнення. У нас немає юристів, які доведуть, що дії лікаря були правильними і відповідали ситуації. А суспільство згнобить навіть при відсутності інформації та доказів, тому що лікар - Зло. А алкоголік, який пив тиждень підряд і лише на 3й день прийшов з важким перитонітом після перфоративної виразки, мав жити. Попри статистику даної нозології.

Так ось чи варто. Витрачати сили та власне здоров’я на націю, якій не потрібні лікарі. Я не знаю…

P.s. на фото один з пацієнтів, долею якого я пишаюся. При вазі понад 130 кг я виконала комбіновану спінально-епідуральну анестезію на 2х рівнях, хірургічна бригада зробила пластику великої защемленої післяопераційної вентральної кили. Пацієнт у короткі терміни виписаний додому. Хто знає, той зрозуміє).

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...